Василь Стус

Василь Семенович Стус – український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик.

Місце народження, освіта

Народився 6 січня 1938-го в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в родині селян. У сім’ї був четвертою дитиною.

У 1940-му родина переїхала до міста Сталіно (нині Донецьк), де батьки влаштувалися на роботу на хімічному підприємстві. З 1944 по 1954-й Стус здобував середню освіту в школі міста.

У період з 1954 по 1959 рік навчався у Сталінському педагогічному інституті, де здобував спеціальність “Українська мова і література”.

У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) за спеціальністю “Теорія літератури” і переїхав до Києва.

У вересні 1965-го, під час показу фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у столичному кінотеатрі “Україна”, Стус взяв участь у протестній акції. Разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом і Юрієм Бадзьом він звернувся до партійного керівництва та мешканців Києва із закликом засудити арешти представників української інтелігенції. Через участь у цьому протесті його було відраховано з аспірантури.

Ранній період

Після завершення навчання в Сталінському педагогічному інституті Стус почав працювати вчителем у середній школі села Таужне Кіровоградської області. Упродовж 1959 – 1961 років проходив строкову службу в радянській армії, після чого з 1961 по 1963 рік викладав українську мову та літературу в середній школі №23 міста Горлівка Донецької області.

Згодом працював підземним плитовим на шахті “Октябрьську” в Донецьку, а також обіймав посаду літературного редактора у газеті “Социалистический Донбасс”.

У період з 1966 по 1972 рік обіймав посаду старшого інженера в конструкторському бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР.

У 1964 році передав до видавництва “Молодь” свою першу поетичну збірку“ під назвою “Круговерть”. “Круговерть”, планували надрукувати у 1965 році, однак цензура заборонила її випуск. Попри схвальні рецензії, влада також відмовила у публікації другої збірки – “Зимові дерева”. Однак її опублікували в самвидаві.

Загалом у ранній поезії Стуса простежуються теми самотності, приреченості та трагічного світосприйняття.

У відкритих зверненнях до Спілки письменників, Центрального Комітету Комуністичної партії та Верховної ради Стус відкрито виступав із критикою політичної системи й засуджував арешти українських інтелігентів. На початку 1970-х років приєднався до руху за захист прав людини. Його громадянська позиція разом із літературною діяльністю стали підставою для арешту.

12 січня 1972 року Стуса вперше заарештували. Протягом 9 місяців він перебував у слідчому ізоляторі. Під час ув’язнення була написана збірка “Час творчості”.

Заслання

На початку вересня Київський обласний суд висунув письменнику звинувачення в антирадянській агітації та пропаганді, за що його засудили до 5 років позбавлення волі з подальшим засланням на 3 роки. Увесь термін покарання провів у таборах Мордовії, а згодом – у Магаданській області. Значна частина віршів, написаних поетом під час ув’язнення, конфісковувалася та знищувалася, і лише деякі з них вдалося передати на волю через листування з дружиною.

У 1977 році за кордоном вийшла збірка його поезій “Свіча в свічаді”.

У 1977-му після звільнення Стуса направили на заслання в селище Матросове Магаданської області, де до 1979 року він працював на золотих копальнях.

У 1978 році письменника прийняли до міжнародного PEN-клубу.

Восени 1979 року після повернення до Києва приєднався до Української гельсінської групи, що виступала на захист прав людини. Попри підірване здоров’я, письменник змушений був заробляти на життя на заводах.

Після повернення до Києва Стус відмовився від радянського громадянства.

У травні 1980-го його повторно заарештували як “особливо небезпечного рецидивіста“. Цього разу суд засудив поета до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Під час перебування в таборі адміністрація конфіскувала й знищила збірку, що налічувала близько 300 віршів. У відповідь на жорстоке ставлення до політв’язнів Стус неодноразово оголошував голодування. У січні 1983-го, коли намагався передати назовні зошит із поезією, його помістили в карцер на один рік.

28 серпня 1985 року Стуса знову відправили до карцеру – цього разу через те, що під час читання книги в камері сперся ліктем на нари. У відповідь він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. Згідно з офіційною версією причиною смерті була зупинка серця.

Перепоховання Стуса відбулося у 1989 році. Його поховали на Байковому кладовищі в Києві.