Василь Андрійович Симоненко – український поет і журналіст, шістдесятник.
Місце народження, освіта
Народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Дитячі роки майбутнього поета пройшли у важкі воєнні та повоєнні часи.
Коли батько покинув сім’ю, для маленького Симоненка головною опорою став дідусь.
Свого часу навчався у Біївській початковій школі, де закінчив п’ять класів. Далі продовжив освіту в школі сусіднього села Єнківці.
У 1952-му завершив навчання в Тарандиївській середній школі. Того ж року вступив на факультет журналістики Київського університету.
Під час навчання був членом університетської літературної студії. Проходячи практику в багатотиражній газеті “За радянські кадри”, вів авторську рубрику “На літературному Парнасі”. Університет завершив у 1957 році.
Кар’єра
До 1960-го Симоненко працював журналістом у газеті “Черкаська правда”.
У період з 1960 по 1963 рік продовжив журналістську діяльність у виданні “Молодь Черкащини”, а також був власним кореспондентом “Робітничої газети”.
Навесні 1960-го в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасників якого згодом назвали шістдесятниками. До кола членів входили поети Василь Стус, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, публіцист Євген Сверстюк та художниця Алла Горська. Симоненко також долучився до клубу: разом із поетами подорожував містами України, виступав на літературних вечорах і диспутах.
У 1962 році його прийняли до Спілки письменників України. Зокрема він планував вступити до аспірантури Інституту літератури Академії наук Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
У тому ж році Симоненко разом із Горською та президентом Клубу творчої молоді, режисером і професором Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого Лесем Танюком займалися пошуком місць поховань жертв розстрілів, здійснених органами НКВС. Такі місця були виявлені на Лук’янівському і Васильківському цвинтарі, а також поблизу селища Биківня.
Симоненко долучився до колективного меморандуму, у якому вимагалось оприлюднити місця масових поховань та надати їм статус національних місць скорботи й пам’яті. Документ був направлений до Київської міської ради. Після цього за поетом встановили нагляд.
Восени почав вести щоденник “Окрайці думок”, а через рік, у 1963-му, побачила світ його казка “Цар Плаксій та Лоскотон”.
6 червня 1962 року на черкаському вокзалі правоохоронці силоміць затягли поета до вагона та доставили у відділення міліції на станцію імені Тараса Шевченка, де його жорстоко побили. Причиною цьому стала суперечка з продавчинею вокзального буфету. Поета утримували в камері всю ніч, а дружина й друзі знайшли його лише вранці. Як розповідав Симоненко, йому зв’язували руки, кидали обличчям до поділоги й били по нирках. Звільнили лише після після втручання голови Смілянського міськкому партiï.
Смерть/загибель
Після побиття стан здоров’я Симоненка суттєво погіршився – його почали мучити сильні болі в нирках. На початку вересня він потрапив до обласної лікарні, де переніс операцію.
У ніч з 13 на 14 грудня 1963 року поет помер. Поховали його на міському кладовищі в Черкасах.
За офіційною версією, причиною смерті став рак нирок.
Сімейний стан
З майбутньою дружиною Людмилою Півтораднею Симоненко познайомився під час переддипломної практики в газеті “Черкаська правда” у Черкасах. Пара одружилась 27 квітня 1957-го, через пів року після знайомства.
У 1958-му в подружжя народився син Олесь, який згодом оселився в Черкасах і працював слюсарем.
