Павло Прокопович Глазовий – український поет-гуморист і сатирик.
Біографія
Народився 30 серпня 1922-го в селі Новоскелюватка Миколаївської області.
До народження майбутнього поета родина мешкала на Криворіжчині. Батько був заможним селянином, мати – донькою священика. Родина мала землю й худобу, вела господарство. Однак під час розкуркулення їх позбавили майже всього майна. Після цього сім’я змушена була покинути Криворіжчину й переселитися на Кіровоградщину.
У 1932 – 1933 роках його родина, як і більшість українських селян, переживала Голодомор. У цей період помер його молодший брат.
Після завершення восьмирічної школи Глазовий вступив до Новомосковського педагогічного училища, яке закінчив у 1940-му. Протягом року працював учителем молодших класів у місті Новомосковську, Дніпропетровської області, після чого добровільно вступив до лав армії.
Перш ніж вступити до інституту, Глазовий вирішив спочатку відслужити в армії, щоб згодом не переривати навчання через призов. Після року служби завершив сержантську школу та отримав призначення механіком на аеродром у місті Орша, в Західній Білорусі. Там його й застала Друга світова війна.
Демобілізувався він лише у 1947 році, повернувшись додому з трьома бойовими орденами та кількома медалями. Того ж року вступив до Криворізького педагогічного інституту, де почав розвиватися як літератор.
У 1950-му Глазовий перевівся до Київського педагогічного інституту, вступивши на філологічний факультет, і переїхав до столиці. З того ж року почав редакторську кар’єру: упродовж 1950–1961 років обіймав посаду заступника головного редактора сатиричного журналу “Перець”. Згодом працював у журналі “Мистецтво” на тій же посаді, а пізніше став головним редактором видання “Новини кіноекрану”.
У 1968 році його прийняли до Спілки письменників України, після чого повністю зосередився на творчій діяльності.
Попри популярність серед читачів, влада ставилася до Глазового з обережністю. Замість прямої цензури проти нього застосовували інші методи: наприклад, замість заявлених 40 тисяч примірників його книги друкували в обмеженому накладі.
Після розпаду СРСР завдяки підтримці від поціновувачів його творчості, а також меценатів із Сполучених Штатів Америки (США)та Австралії, вдалося видати близько десяти рукописів, які могли б залишитися неопублікованими.
Глазовий пішов із життя 29 жовтня 2004 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Творчість
Поетичну творчість Глазовий розпочав ще в шкільні роки, друкуючи вірші у районній газеті. Писав здебільшого на військову тематику, а також ліричні твори. Проте вже під час навчання в інституті вирішив повністю присвятити себе гумору. Важливим моментом в його кар’єрі стали літературні вечори, на яких виступи з усмішками викликали захват серед студентської аудиторії.
За порадою друзів він надіслав кілька гуморесок у прозі до редакції журналу “Перець”. Їх прочитав Остап Вишня, який на той час очолював відділ листування з читачами. Вражений майстерністю автора, він ініціював публікацію одразу чотирьох гуморесок у наступному номері журналу. Ба більше, саме Вишня посприяв тому, щоб ще студент Глазовий був призначений заступником головного редактора “Перця”.
З початком роботи в журналі популярність Глазового зросла, а сам часопис у ті роки досяг неабиякого накладу – 3,5 мільйона примірників.
Загалом Глазовий був плідним автором – за день він міг написати до п’яти-семи усмішок. За розповідями його сина Андрія, батько завжди тримав біля себе ліхтарик, аби в разі нічного натхнення одразу прокинутися і записати ідею.
У творчому доробку письменника – 27 збірок для дорослої аудиторії, 9 дитячих книжок й окремі тексти. Гуморески Глазового лунали всюди – від сільських клубів і будинків культури до великих урядових концертів.
Нагороди та відзнаки
У 1988-му Глазовий став лауреатом премії імені Остапа Вишні за збірку “Сміхологія”.
У 1996 році отримав ще одну відзнаку – став першим лауреатом премії імені Петра Сагайдачного. Також був відзначений літературною премією імені Наталі Забіли.
За внесок у розвиток української літератури у 1997-му Глазовому вручили орден “За заслуги” III ступеня та присвоїли почесне звання “Заслужений діяч мистецтв України”.
У 2012 році, вже посмертно, Міжнародний доброчинний фонд “Українська хата” нагородив його медаллю “За доброчинність”.
