Юрій Віталійович Луценко – генеральний прокурор України (2016 – 2019), народний депутат України IV, VI, VII, VIII скликань, міністр внутрішніх справ України (2005 – 2006, 2007 – 2010).
Місце народження, освіта
Народився 14 грудня 1964 року в Рівному.
У 1989-му завершив навчання у Львівському політехнічному інституті за спеціальністю інженер електронної техніки.
З 1984 до 1986 року проходив службу в армії, після чого продовжив освіту.
Кар’єра
У період з 1989 до 1996-го працював інженером-технологом, майстром дільниці та начальником техбюро цеху на заводі імені 60-річчя Жовтня.
Пізніше обіймав посаду головного конструктора заводу “Газотрон” у Рівному, після чого перейшов до роботи в Рівненській облраді. Там обіймав посаду заступника голови, а також очолив комітет економіки Рівненської облдержадміністрації.
У 1997 – 1998 роках був заступником голови Міністерства у справах науки та технологій.
З вересня 1998 до квітня 1999 року працював помічником тодішнього прем’єр – міністра Валерія Пустовойтенка.
Після цього протягом трьох років був помічником-консультантом народного депутата, лідера “Соціалістичної партії України” (“СПУ”) Олександра Мороза у секретаріаті Верховної Ради (ВР).
У період з 1996 до 1998 року був секретарем політради “СПУ”. Пізніше став народним депутатом України IV скликання від партії.
У 2001-му був одним з організаторів акції протесту “Україна без Кучми”.
4 лютого 2005 року обійняв посаду голови Міністерства внутрішніх справ (МВС), але був звільнений 1 грудня 2006-го. Після цього оголосив про заснування опозиційного руху “Народна самооборона”. До нього приєдналися колишні представники “Нашої України” Микола Катеринчук і Давид Жванія, а також радник президента Тарас Стецьків. Невдовзі після цього Генпрокуратура провела обшук у квартирі Луценка та взяла з нього підписку про невиїзд, підозрюючи в незаконній і необгрунтованій видачі нагородних пістолетів.
Зокрема Луценко заявляв про потребу провести дострокові парламентські вибори. Коли стало зрозуміло, що позачергові вибори відбудуться, був сформований блок “Наша Україна – Народна самооборона” (“НУНС”).
18 грудня 2007-го, після формування коаліції між “Блоком Юлії Тимошенко” і “НУНС”, Луценка призначили головою МВС у другому уряді Тимошенко.
Політичне переслідування
28 січня 2010-го, напередодні другого туру президентських виборів Рада за поданням фракції “Партії регіонів” звільнила Луценка з посади. У відповідь Тимошенко скликала позачергове засідання Кабміну, де політика призначили першим заступником міністра внутрішніх справ із покладенням на нього обов’язків голови МВС, але пізніше окружний адміністративний суд Києва зупинив це рішення.
27 лютого 2012 року Луценка засудили до чотирьох років позбавлення волі з конфіскацією майна та забороною обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими або адміністративно-господарськими функціями, на строк до трьох років. Його також позбавили 1-го рангу державного службовця. Печерський райсуд Києва визнав його винним у перевищенні службових повноважень, нецільовому використанні бюджетних коштів, виділенні квартири водієві та зарахуванні йому цивільного стажу як міліцейського.
3 липня Європейський суд з прав людини визнав арешт Луценка незаконним і політично вмотивованим.
7 квітня 2013 року його звільнили від подальшого відбування покарання за указом президента.
20 березня 2014-го Печерський суд Києва скасував усі рішення у справах Луценка та визнав його політичним в’язнем.
17 червня указом президента його призначили позаштатним радником тодішнього лідера країни Петра Порошенка.
27 серпня на з’їзді партії “Солідарність” Луценка обрали головою політсили. У той самий день делегати підтримали нову назву партії – “Блок Петра Порошенка” (БПП).
На позачергових парламентських виборах восени Луценко увійшов до Верховної Ради під №2 у списку “БПП” й очолив фракцію.
Генеральний прокурор
12 травня 2016-го Рада схвалила подання президента щодо призначення Луценка на посаду генерального прокурора, після чого Порошенко одразу підписав відповідний указ у сесійній залі.
29 серпня 2019 року подав заяву про відставку з посади генерального прокурора. Того ж дня Рада підтримала подання президента щодо його звільнення.
У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення Росії, Луценка призвали до Збройних сил України (ЗСУ). У званні капітана він був призначений командиром взводу ударних БПЛА.
На початку липня 2023 року Луценко повідомив, що його звільнили зі служби в ЗСУ. Причиною стало рішення військово-лікарської комісії (ВЛК) про неможливість подальшої служби за станом здоров’я, що призвело до встановлення інвалідності.
Сімейний стан
З майбутньою дружиною – Іриною – познайомився ще під час навчання у Львівському політехнічному інституті.
Подружжя має двох синів: Олександра 1989-го року народження й Віталія 1999-го.
